Опублікована International Journal of Psycho-Analysis,44: 339-344, 1963 [1]
Переклад з англ. Наталія Турбіна
Немає нічого нового в ідеї залежності, ні у ранньому житті індивіда, ні в перенесенні, яке лише посилюється, коли починається психоаналітичне лікування. На мою думку, те, ще треба буде повторювати час від часу, так це зв'язок між цими двома прикладами залежності.
Мені немає потреби цитувати Фройда. Залежність пацієнта від аналітика завжди була відома і повністю визнавалася, вона, наприклад, проявляється в небажанні аналітика брати нового пацієнта за місяць або два до тривалої літньої відпустки. Аналітик справедливо побоюється, що реакція пацієнта на перерву спричинить глибокі зміни, які ще не доступні аналізу. Давайте заглибимось у цю тему.
Молодій жінці-пацієнтці довелося чекати кілька місяців, перш ніж я зміг взятися за роботу з нею, і то тільки раз на тиждень; потім я проводив з нею щоденні сесії, якраз коли повинен був виїхати за кордон на місяць. Реакція на аналіз була позитивною, розвиток відбувався швидко, але я виявив, що ця незалежна молода жінка стає у своїх снах надзвичайно залежною. В одному зі снів їй наснилася черепаха, панцир якої був м'яким, тож тварина була незахищеною і, отже, неодмінно страждала. Тому уві сні вона вбила черепаху, щоб позбавити її від нестерпного болю, який її очікував. Вона сама була схильна до самогубства, і саме з цим вона і прийшла в терапію.
Проблема полягала в тому, що в неї в аналізі ще не було часу розібратися з реакцією на мій від'їзд, і тому їй наснився суіцидальний сон, а з медичної точки зору вона захворіла з незрозумілих причин. До мого від'їзду в мене якраз був час, але тільки для того, щоб дати їй можливість відчути зв'язок між її фізичною реакцією і моїм від'їздом. Мій від'їзд заново відтворив травматичний епізод або серію епізодів її власного дитинства. Якщо можна так сказати, це виглядало так, наче я тримав її на руках, а потім став займатися якоюсь іншою справою, тож вона відчула себе знищеною [2]. Так вона це називала. Вбивши себе, вона отримала б контроль над цим знищенням, при цьому залишаючись залежною і вразливою. В своєму здоровому Селф та тілі, з усім своїм бажанням жити, вона все життя носила пам'ять про те, що колись у неї було дуже сильне бажання померти; і тепер фізична хвороба з'явилася як локалізація в тілесному органі цього тотального бажання померти. Вона почувалася безпорадною, доки в мене не вийшло пояснити їй, що відбувається, після чого вона відчула полегшення і змогла відпустити мене. До речі, її фізична хвороба стала менш важкою, і вона почала одужувати, почасти, звісно, тому, що вона отримувала відповідне лікування.
Це може послужити наочним прикладом небезпеки недооцінки залежності від переносу. Дивно те, що інтерпретація може призвести до змін, і можна тільки припустити, що глибоке розуміння та інтерпретація саме в потрібний момент - це форма надійної адаптації. Наприклад, у цьому випадку пацієнтка змогла впоратися з моєю відсутністю, тому що відчула (на якомусь рівні), що тепер її не знищують, а в позитивному сенсі підтримують в існуванні через те, що в її реальності вона бачила себе об'єктом моєї турботи. Трохи згодом, за складнішої залежності, словесної інтерпретації буде недостатньо, або ж можна буде обійтися без неї.
Ми могли би рухатись у двох напрямках, розбираючи фрагменти аналізу. Один напрямок приведе нас до аналізу реакції на втрату і, таким чином, до основної частини того, що ми вивчаємо під час нашого психоаналітичного навчання. Інший напрямок це, те, про що я міркую у цій статті. Цей напрямок веде до розуміння того, що ми маємо уникати після початку аналізу. Ми маємо усвідомлювати вразливість Его пацієнта, що протилежне силі його Его. Ми маємо безліч способів задовольнити потреб наших пацієнтів, тому, що ми знаємо, що він більш-менш відчуває, і ми можемо відшукати еквівалент пацієнта в собі. Це ми робимо мовчки, і пацієнт зазвичай не усвідомлює, що ми робимо добре, але він починає усвідомлювати нашу роль, коли щось йде не так. Коли ми зазнаємо невдачі, пацієнт реагує непередбачуваним чином і відчуває переривання свого буття. Саме на це я хочу звернути увагу в цій статті в подальшому під час обговорення статті Зетцель на Женевському конгресі (1956).
Моя основна мета - співвідносити залежність у психоаналітичному перенесенні із залежністю на різних стадіях розвитку та догляду за немовлям і дитиною. Ви зрозумієте, що я роблю спробу оцінити зовнішній фактор. Чи можна дозволити собі це, не розуміючи, що відступаєш від того, що психоаналіз відстоював упродовж останніх сорока років у дитячій психіатрії. Психоаналіз обстоював особистісний чинник, механізми, залучені до індивідуального емоційного зростання, внутрішні напруження і стреси, які призводять до захисної організації особистості, і погляд на психоневротичне захворювання як на свідчення внутрішньо-психічного напруження, в основі якого лежать несвідомі потяги, що загрожують індивідуальному Его. Але тут ми повертаємося до вразливості Его, отже, до залежності.
Легко зрозуміти, чому психоаналітики неохоче пишуть про фактор оточення, адже часто в дитячій психіатрії ті, хто хотів ігнорувати або заперечувати значущість інтрапсихічних напружень, передусім наголошували на поганому зовнішньому факторі як причині хвороби. Однак, зараз психоаналіз добре розвинений, і ми можемо дозволити собі досліджувати зовнішній фактор як у негативному аспекті, так і позитивному.
Якщо ми приймаємо ідею залежності, то ми вже почали досліджувати зовнішній фактор. І насправді, коли ми говоримо, що аналітик має бути навчений, ми говоримо, що суттєвим для ортодоксального психоаналізу є зовнішній чинник, тобто достатньо хороший аналітик. Усе це само собою зрозуміло, проте я все ще можу знайти тих, хто або ніколи не згадує цей зовнішній чинник як справді важливий, або постійно говорить про нього, ігноруючи при цьому внутрішні чинники. Як сказала нещодавно на семінарі Зетцель (Zetzel): спочатку Фройд думав, що у всіх невротиків були сексуальні травми в дитинстві, а потім виявив, що в них були бажання. І потім протягом кількох десятиліть в аналітичних роботах припускали, що не існує такої речі, як справжня сексуальна травма. Тепер ми мусимо допустити і це.
Під час цілеспрямованого вивчення зовнішнього чинника я поки що займаюся тим, що пов'язую особистість аналітика, його здатність ідентифікуватись із пацієнтом, інструменти техніки тощо з різноманітними деталями догляду за дитиною, а потім конкретніше - з особливим станом, у якому перебуває мати (батько також, але має менше можливостей проявити його) в короткий проміжок часу, що охоплює пізні стадії вагітності та перші місяці життя немовляти.
Психоаналіз у тому вигляді, в якому ми його вивчаємо, зовсім не схожий на виховання дітей. Насправді на батьків, які інтерпретують несвідоме для своїх дітей, чекають погані часи. Але в тій частині нашої роботи як аналітиків, яку я маю на увазі, немає нічого, що не було б пов'язано з доглядом за дітьми чи немовлятами. У цій частині нашої роботи ми можемо вчитися тому, що робити, будучи батьками, будучи дітьми, спостерігаючи за матерями з дуже маленькими або ще не народженими дітьми, співвідносячи батьківські невдачі з подальшими клінічними станами хворих дітей. Хоча ми знаємо, що психоневротичні захворювання виникають не з провини батьків, ми також знаємо, що психічне здоров'я дитини не може встановитися без достатньо доброї батьківської або материнської турботи. Ми також знаємо, що коригувальний досвід оточення виліковує пацієнта не більше, ніж погане оточення безпосередньо стає причиною хворобливої структури. Я ще раз повернуся до цього наприкінці статті.
Тепер я хочу повернутися до фрагменту клінічного матеріалу. На дуже ранньому етапі аналізу пацієнтці почали снитися тендітні й часто покалічені істоти, а тепер їй наснилася черепаха з м'яким панциром [3]. Ви, напевно, помітили, що це вказує на регресію до залежності, яка неминуче має настати. Пацієнтка кілька років проходила аналіз за звичайною схемою в аналітика, який не допускав регресію, якщо вона загрожувала стати відіграванням і спричинити залежність від аналітика. Отож вона переросла цю частину аналітичного процесу, хоча, звісно, як і всі інші, потребувала звичайних інтерпретацій, які стають корисними кожен день, кожну хвилину.
Якщо я трохи заглиблюся в проблему інтерпретації під час аналізу цього фрагмента, мені здається, я зможу показати, як переплетені ці дві речі: інтрапсихічні механізми та залежність, яка, за визначенням, враховує оточення та його поведінку.
У цьому випадку у мене було достатньо матеріалу для інтерпретації реакції пацієнтки на мій від'їзд у термінах орального садизму, пов'язаного з коханням, посиленим гнівом-люттю на мене та всіх інших людей у її житті, які її покидали, включно з матір'ю, яка її відлучила від себе. Я міг би зважити всі «за» і «проти», повністю виправдовуючись тим, що розповіла мені пацієнтка, але тоді я мав би стати поганим аналітиком, який робить хороші інтерпретації. Я мав би бути поганим аналітиком, виходячи з того, як було подано матеріал. Весь час у нашій аналітичній роботі ми оцінюємо і переоцінюємо силу Его пацієнта. Матеріал було надано мені таким чином, що пацієнтка знала, що може довіряти мені в тому, що він не буде використаний мною грубо. Вона надто чутлива до всіх ліків, до всіх хвороб і до незначної критики, і я маю очікувати, що вона буде чутлива до будь-якої помилки, якої я припущу під час оцінки сили її Его. Щось центральне в її особистості надто легко відчуває загрозу знищення; у клінічному плані вона, звісно, стає жорсткою та надзвичайно незалежною, добре захищеною, і разом із цим до неї приходить відчуття марності та нереальності.
Насправді, її Его не здатне вмістити жодної сильної емоції. Ненависть, хвилювання, страх - кожна з них однаковою мірою відокремлюється, як чужорідне тіло, і надто легко локалізується в тілесному органі, що опиняється в спазмі й прагне зруйнувати себе, спотворюючи своє фізіологічне функціонування. Причина появи регресивних і залежних сновидінь пов'язана, головним чином, з тим, що вона виявила, що я не використовую кожен фрагмент матеріалу для інтерпретації, а приберігаю все для використання в потрібний час, задовольняючись у моменті підготовкою до зустрічі із залежністю, що насувається. Ця фаза залежності буде дуже болючою для пацієнтки, і вона це знає, і з нею пов'язаний ризик самогубства, але, як вона каже, іншого шляху немає. Якщо аналітик не зможе задовольнити її залежність так, щоб регресія стала терапевтичним досвідом, вона зірветься в психосоматичне захворювання, яке забезпечить такий необхідний догляд, але не забезпечить інсайту чи психічної допомоги, що справді можуть змінити ситуацію. Аналітику необхідно знати, чому пацієнт волів би вбити себе, ніж жити під загрозою знищення.
Розглядаючи таким чином цей шматочок матеріалу, ми досягаємо точки, де обговорюємо і аналіз, і задоволення потреб у залежності. Низка «хороших» інтерпретацій щодо загального змісту сесії викликає гнів або хвилювання, а цей пацієнт поки що не може впоратися з такими сильними емоційними переживаннями. Тому було б погано в сенсі мого поточного стану аналітичного процесу інтерпретувати саме ті речі, які відносяться до передчасної сепарації.
Під час бесіди, в якій ми будували плани на майбутнє й обговорювали природу її хвороби та ризики, пов'язані з продовженням лікування, я сказав [4]: "Отже, ви хворі, і ми бачимо, що за фізичною недугою ховається надзвичайно гостра реакція на мій від'їзд, хоча ви не в змозі прямо відчути й усвідомити це. Тож ви можете сказати, що я став причиною вашої хвороби, як інші стали причиною вашої хвороби, коли ви були дитиною, і ви можете розсердитися». Вона відповіла: «Але я не серджуся». (Насправді вона зараз займає ідеалізовану позицію і схильна вважати лікарів тими, хто переслідує тіло). Тоді я сказав: «Шлях є, він відкритий для вашої ненависті та гніву, але гнів відмовляється йти ним».
Пацієнтка розповіла мені, що головним чинником, який призвів до дуже швидкого, мимовільного розвитку залежності, було те, що я пустив усе на самоплин і хотів подивитися, що принесе кожна година. Насправді все відбувалося так, що вона починала майже так само, наче ця година була звичайним соціальним візитом. Вона лягала і демонструвала дуже чітке інтелектуальне усвідомлення себе і свого оточення. Я включався в цю гру, і було багато мовчання. Ближче до кінця кожної години вона абсолютно несподівано згадувала сон, і тоді отримувала мою інтерпретацію. Сни, представлені таким чином, були незрозумілими, і зазвичай, можна було побачити, що згадка про сновидіння виникала протягом 45 хвилин після появи матеріалу, який передував йому, але був непридатним для інтерпретації. Те, що снилося, запам'ятовувалося і було представлено, перебувало в межах можливостей Его-сили і структури.
Таким чином, ця пацієнтка буде дуже залежна від мене протягом усієї фази; сподіваємося, що заради її блага, як і заради мого, ця залежність буде утримуватись у рамках перенесення й аналітичного сеттингу та сесій. Але як визначити це заздалегідь? Як можна поставити такий діагноз, який пов'язаний з оцінкою потреб?
У термінах догляду за дитиною я хотів би навести приклад регресії на службі Его, розглянувши періоди пустощів, потребу в яких батьки виявляють час від часу в кожній дитині. Йдеться про тих батьків, які не балують дитину через їхні власні тривоги. Такі періоди розпещеності переживають багато дітей без жодної участі лікаря чи дитячої консультації. Важко навести приклад, щоб він не видався рідкісним, - це звичайні випадки із сімейного життя, коли батьки піклуються про власних дітей. Протягом кількох годин, чи днів, чи тижнів в особливому контексті до дитини ставляться як до більш маленької, ніж вона є насправді з точки зору віку. Іноді це відбувається, коли дитина вдаряється головою або ріже палець; вона за мить перетворюється з чотирирічної на дворічну, кричить і втішає себе, поклавши голову на коліна матері. Потім, за мить або після сну, вона знову стає дуже дорослою, до того ж більш дорослою, ніж наказує її вік.
Ось хлопчик двох років (Віннікотт, 1963). У 20 місяців він дуже погано відреагував на тривогу матері про її наступну вагітність. Це частина її паттерну - ставати надзвичайно тривожною в цей момент. Він перестав користуватися горщиком і перестав вимовляти слова, і його просування вперед у своєму розвитку було призупинено. Коли народилася немовля, хлопчик не був ворожим до неї, але хотів, щоб його купали, як немовля. Під час грудного вигодовування він почав смоктати великий палець, чого раніше не спостерігалося. Він висував особливі вимоги до батьків, вимагаючи спати в їхньому ліжку протягом багатьох місяців. Його мовлення затримувалось. Батьки задовільно справлялися з усіма цими змінами і вимогами, але сусіди говорили, що вони балують хлопчика. Зрештою хлопчик вийшов зі стану регресії або самовідчуження, і батьки змогли покінчити з пестощами, коли йому було 8 років, після того як у нього після того, як у нього був період крадіжки грошей у батьків [5]. Наскільки мені відомо, це поширений тип випадків у дитячій психіатрії, особливо в приватній практиці, коли дітей приводять із симптомами, які в дитячій психології можуть вважатися незначними.
Важливою частиною моєї орієнтації в дитячій психіатрії було розуміння того, що в таких випадках не слід одразу ж думати про психоаналіз; слід думати про підтримку батьків у їхньому управлінні дитячістю їхньої дитини. Звісно, можна надати психоаналітичну допомогу, поки батьки здійснюють психічне підживлення пацієнта [дитини]. Але досягнення значних результатів терапії такого випадку за допомогою психоаналізу - справа непроста, якщо самі батьки не закривають потребу дитини в психічному догляді. Без психічного догляду з боку батьків психоаналітик, який проводить психоаналіз, повинен виявити, що пацієнт не тільки мріє про те, щоб аналітик взяв його до себе додому, а й фактично потребує того, щоб його прийняли до себе [в сім’ю].
З цього випливає, що за успішного ортодоксального психоаналізу дитини психоаналітик повинен визнати, що батьківський дім, стосунки, помічники, друзі тощо зробили майже половину всього лікування. Ми не зобов'язані робити ці зізнання вголос, але ми повинні бути чесними щодо цих питань залежності пацієнта, коли ми вибудовуємо теорію.
Тепер я переходжу до більш ранніх стосунків немовляти і матері. Про це написано дуже багато. Я хочу звернути вашу увагу на ту роль, яку відіграє мати в момент дуже сильної залежності своєї дитини на перших етапах. Хоча я вважаю, що читачі прекрасно обізнані про ці питання, я хочу ще раз повторити аргументи, щоб їх можна було обговорити.
Тут я хочу посилатися на роботу Зетцель (1956). Мені не потрібно збирати воєдино всі нитки, які й лягли в основу цієї дуже цінної рецензії на «Сучасні концепції перенесення». Я хочу винести з її статті тільки ті абзаци, в яких вона посилається на мою власну роботу. Вона пише: «Інші аналітики - наприклад, д-р Віннікотт - пов'язують психоз в основному з важкими травматичними переживаннями, особливо з позбавленнями в ранньому дитинстві. Згідно з цією точкою зору, глибока регресія дає можливість реалізувати в ситуації перенесення примітивні потреби, які не були задоволені на відповідному рівні розвитку». Аналогічні припущення були запропоновані Марголіном (Margolin ) та іншими.
Для мене цінним є те, що я маю можливість розповісти про своє ставлення до цієї теми - теми, яка має велике значення у зв'язку з тим, що однією з точок, що
розвиваються у психоаналізі, є терапія межових випадків і спроба сформулювати теорію психотичного захворювання, особливо шизофренії.
По-перше, чи приписую я психоз здебільшого важкому травматичному досвіду, почасти позбавленням у ранньому дитинстві? Я прекрасно розумію, що створюю саме таке враження, але за минуле десятиліття я змінив спосіб викладу своїх поглядів. Однак, необхідно внести деякі корективи. Я виразно заявляв, що в етіології психотичних захворювань і особливо шизофренії (за винятком тих випадків, коли діють спадкові елементи) слід відзначити збій у загальному процесі виховання немовляти. В одній із робіт я дійшов до того, що заявив: «Психоз - це хвороба нестачі оточення». Зетцель використовує термін «важкий травматичний досвід», і ці слова мають на увазі, що відбуваються погані речі, які виглядають погано з точки зору спостерігача. Недоліки, які я маю на увазі, - це збої у базовому забезпеченні, наприклад мій від'їзд до США, коли моя пацієнтка не готова до реакцій, які виникають у неї на мій від'їзд. В інших роботах я детально розглядав види невдач, які являють собою провал базового забезпечення.
Головне, що ці невдачі непередбачувані; оскільки немовля ще не досягло потрібної стадії структурування Его, ці невдачі не можуть бути їм пояснені в термінах проекції. І вони призводять до знищення індивіда, чиє продовження існування переривається. Матері, які самі не хворі, насправді уникають такого роду невдач у догляді за немовлям.
Під заголовком «Первинне материнське занепокоєння» я згадував про величезні зміни, які відбуваються з жінками, котрі виношують дитину, і я вважаю, що це явище, на яку б назву воно не заслуговувало, потрібне для благополуччя немовляти. Воно необхідне, бо без нього немає нікого, хто був би достатньо ідентифікований із немовлям, щоб знати, що йому потрібно, бо базовий раціон адаптації відсутній. Слід розуміти, що я маю на увазі адаптацію не тільки в сенсі задоволення несвідомих потягів.
Базовий раціон забезпечення немовляти сприяє дуже важливому розвитку зрілості в перші тижні та місяці, і будь-який збій у ранній адаптації є травматичним фактором, що заважає інтегративним процесам, які ведуть до створення в індивідуумі самості, що продовжує існувати, що досягає психосоматичного існування та розвиває здатність перебувати у стосунках з об'єктами.
Таким чином, виклад моєї точки зору міг би включати таке:
Саме в психоневротичному захворюванні ми знаходимо конфлікти, які справді є особистими для індивіда і відносно вільні від детермінант навколишнього середовища. Потрібно бути досить здоровим у дитячому віці, щоб досягти психоневротичного захворювання, не кажучи вже про здоров'я в цій царині.
Саме на ранніх етапах закладається основа психічного здоров'я особистості. Це включає в себе:
процеси дозрівання, які є спадковими тенденціями,
умови навколишнього середовища, які необхідні для того, щоб процеси дозрівання стали реальністю.
Таким чином, невдача середовища в ранньому базовому забезпеченні дитини порушує процеси її дозрівання або перешкоджає їхньому внеску в індивідуальний емоційний розвиток останньої, і саме ця невдача в процесах дозрівання, інтеграції тощо становить те нездоров'я, яке ми називаємо психотичним. Цей збій у забезпеченні середовища (нестача) зазвичай не позначається словом «депривація», тому мені необхідно виправити слова Зетцель в її посиланні на мою роботу.
Це твердження ускладнюється тим, що існує проміжна позиція, в якій забезпечення з боку оточення спочатку хороше, а потім зазнає невдачі. Воно досягає успіху в тому, що дає змогу значною мірою сформувати Его, а потім зазнає невдачі на етапі, коли індивід ще не здатний створити внутрішнє середовище, тобто стати незалежним. Це те, що зазвичай називають «депривацією», і вона не призводить до психозу; вона призводить до розвитку в індивідуумі «антисоціальної тенденції», яка, своєю чергою, може змусити дитину мати розлад характеру і стати злочинцем та рецидивістом.
Усі ці надмірні спрощення вимагають розробки, яку я вже давав в інших місцях, але не можу поєднати в єдине ціле тут. Проте, я хочу коротко зупинитися на деяких наслідках такого ставлення до психічних розладів для нашого мислення.
Перше - це те, що саме в психозах, а не в психоневрозах, ми маємо очікувати знайти приклади самолікування. Якась подія в навколишньому середовищі, можливо, дружба, може забезпечити корекцію невдалого базового забезпечення та розв'язати пута, що заважали дорослішати в тому чи іншому відношенні. У будь-якому разі, в дитячій психіатрії іноді саме дуже хворій дитині можна дати можливість почати рости за допомогою психотерапії у вигляді перекусу, в той час як при лікуванні психоневрозу завжди хочеться бути в змозі забезпечити психоаналітичне лікування.
Друге полягає в тому, що коригувального досвіду недостатньо. Звісно, жоден аналітик не ставить перед собою завдання забезпечити коригувальний досвід у перенесенні, бо це суперечить самому терміну; перенесення в усіх його деталях приходить через несвідомий психоаналітичний процес пацієнта і залежить у своєму розвитку від інтерпретації, яка завжди співвідноситься з матеріалом, представленим аналітикові.
Звичайно, застосування хорошої психоаналітичної техніки саме по собі може бути коригувальним досвідом, і, наприклад, в аналізі пацієнт може вперше отримати повноцінну увагу від іншої людини, нехай і обмежену надійно встановленою 50-хвилинною сесією; або вперше опинитися в контакті з кимось, хто здатний бути об'єктивним. І так далі.
Але навіть у цьому випадку корекції ніколи не буває достатньо. Чого ж достатньо, щоб деякі з наших пацієнтів одужали? Зрештою, пацієнт використовує невдачі аналітика. Це часто досить дрібні невдачі, якими пацієнт може маніпулювати. Або він продукує маячні елементи перенесення (Little, 1958), і нам доводиться миритися з тим, що нас в обмеженому контексті неправильно розуміють. Чинним фактором є те, що пацієнт тепер ненавидить аналітика за невдачу, яка спочатку виникла як фактор оточення, поза зоною всемогутнього контролю немовляти, але тепер інсценована в перенесенні.
Тож, зрештою, ми досягаємо успіху, зазнаючи невдач — зазнаючи невдач в спосіб пацієнта. Це дуже далеко від простої теорії лікування за допомогою коригувального досвіду.
Таким чином, регресія може бути на службі Его, якщо вона зустрінута аналітиком і перетворена на нову залежність, в якій пацієнт вводить поганий зовнішній фактор у зону свого всемогутнього контролю, а також у зону, керовану механізмами проекції та інтроекції.
Нарешті, що стосується пацієнтки, до якої я звернувся, то я не повинен допускати провалів в аспектах лікування, пов'язаних з доглядом за дитиною і немовлям, доти, доки на більш пізньому етапі вона не змусить мене зазнати невдачі, що визначається її минулою історією. Я боюся, що, надавши собі можливість провести місяць за кордоном, я, можливо, вже передчасно зазнав невдачі та з'єднався з непередбачуваними змінними її перших років та дитинства, тож, можливо, я справді нашкодив їй нині, як і непередбачувані зовнішні чинники зробили її хворою в період, коли вона була немовлям.
Література:
Freud, A. 1963 'Regression as a Principle in Mental Development.' Bull. Menninger Clinic
2. Little, M. 1958 'On Delusional Transference (Transference Psychosis).' Int. J. Psychoanal.
3. Winnicott, D. W. 1963 'Regression as Therapy illustrated by the Case of a Boy whose Pathological Dependence was adequately met by the Parents.' Brit. J. Med. Psychol. 36
4. Zetzel, E. R. 1956 'Current Concepts of Transference.' Int. J. Psychoanal. 37
Виноски:
Доповідь прочитана в Бостонському психоаналітичному товаристві, жовтень, 1962
Тут і далі Віннікотт використовує поняття аnihilated - знищений, анігільований, анульований (прим. перекладача)
До речі, вона також могла бути і конем, якого необхідно було пристрелити, інакше він би вистрибнув із літака (прим. Д. Віннікотта)
На мене явно вплинув інтелектуальний рівень її способу подачі матеріалу (прим. Д. Віннікотта).
Міс Фройд нещодавно (1963) звернулася до теми Его-регресії у статті, опублікованій у бюлетені Меннінгера (прим. Д. Віннікотта).
Детальніше про курс спеціалізації з клінічного психоаналізу ; https://psyclinic.org.ua/
Comments