доповідь з конференції "Психоаналіз: перегляд війною", Київ, 2022
доповідач: Павловська Ольга, психоаналітик.
Психоаналіз під час війни не утримується в рамках попередньо визначених символічних конструкцій. Зараз ми частіше стикаємося з роботою не повторного відкриття психічних елементів: думок, почуттів, бажань та спогадів, які раніше були артикульовані, уявлені та мислимі, а з іншим досвідом.
Досвід війни торкається психічних станів які в більшості ніколи не досягали репрезентації, можна позначити ці стани як не уявлені або слабо уявлені. І аналітик і його аналізанти повинні шукати можливостей трансформувати свої активні стани у символічні конструкції, щоб мати змогу про них думати.
Психіка людини весь час трансформує сприйняття та відчуття в репрезентації. Зрозуміло, що під час війни психічна система сприйняття перевантажена. У гострих травматичних станах психіка здатна розряджатися без участі репрезентацій, стираючи усі топографічні бар’єри, які мали б трансформувати сприйняття реальності у галюциноз (тобто у репрезентації).
Зараз українські психоаналітики та їх аналізанти мають сумісне травматичне сприйняття реальності, яке включає в себе як зрілий рівень мислення, так і містичний рівень мислення. Містичний рівень мислення змішує сприйняття внутрішнього і зовнішнього, і в психіці починає переважати область неуявленного, немислимого.
Немислиме переживається нашим Я, як невгамовний надлишок збудження — це і є травма.
Межа переходу з області мислимого і уявленного до зони немислимого і неуявленного завжди дуже хистка. Під час травматичного досвіду легко руйнуються зведені захисні ментальні конструкції. У травмі наше Я затоплюється витісненим, відщепленим або відкинутим бажанням, і тоді полюс потягів в психиці відчувається як монструозний, і це відчуття жаху проектується на майбутнє.
Відчуття майбутнього у психіці можна порівняти з інвестуванням надії на здійснення бажання у майбутньому. Христофер Болас пише, що саме Едипів комплекс пов’язан з темпоралізацією бажання, наше Я може витримувати навантаження бажання (як навантаження збудження), якщо є обіцянка, що у майбутньому бажання таки здійсниться. Цитата Боласа:
"Відкладення сексуальної реалізації на майбутнє насичує внутрішнє Я відчуттям майбутнього як лібідинально-багатообіцяючого”
Болас (2000)
Це так зване класичне визначення відчуття майбутнього. Можу припустити, що під час війни, коли люди знаходяться у невизначеній атмосфері, у тривожному середовищі численних спекуляцій сучасного світу, відчуття майбутнього інвестується у психіці більш у формі містичного, задіючи регресивне містичне мислення. У містичному мисленні криється ідея жертви, ідея кастраціі, і спроба контролювати життя та смерть.
Невизначеність майбутнього під час війни занурює психіку і психоаналітика, і аналізанта у порожнечу відсутності відповіді від уявного гаранта майбутнього, що може проживатися обома як руйнівна байдужість, що артикуюється на рівні психіки як непорушна заборона майбутнього. І тоді людина не захищає себе в небезпечних ситуаціях, не тікає від них, і як правило може і не розрізняти безпеку від небезпеки. Невизначеність важко дається психиці під час війни, тому, що швидко руйнуються сенси. Невизначеність під час війни, проживається або як суцільний хаос, або як заборона майбутнього.
Схильність до містичного сприйняття реальності є результат змішування верств нашої психіки, щось схоплюється у глибинах нашого несвідомого і передсвідомого. Взагалі, погане відокремлення сприйняття та галюцінації (як репрезентації) допомагає зрозуміти містичне мислення.
У. Біон писав про містичний досвід “лишити себе пам’яті, бажань і розуміння”. Так у перенесенні психоаналітик лишає себе своєї інакшості, об’єктних катексисів, частково інвестуючи лише свої сприйняття. Психоаналітик дотримується регресованого шляху, і стикаючись з травмою існування неуявленного, немислимого може витримати відсутність об’єкту та відповіді іншого. Таке мислення нагадує ідею А. Гріна, який пише про репрезентативну функцію Ероса в мисленні. Або я зустрічала термін Х. Боласа футуристичне мислення: Мислити футуристично — це мислити враховуючи еротичний потяг. Цитата Боласа:
«Дивитися в майбутнє» є еротичною частинкою, оскільки це передбачає здійснення сексуальної обіцянки"
Болас (2000)
Болас з’ясовує зв’язок між орієнтованою на майбутнє схильністю та несвідомими лібідинальними потягами:
“мислити футуристично, то є еротичний потяг, який отримує лібідо, яке кружляє через автоеротику навколо спогадів про минуле блаженство. . . і перенесення його в майбутнє, в мрію про ідеальний сексуальний об'єкт, який чекає свого часу”.
Болас (2000)
Травматичний досвід під час війни може активізувати еротичний потяг, підсилюючи лібідо суб’єкта, але у не-невротичних випадках посилюється дезорганізація психіки (або соматизація) на відповідь на відсутність об’єкту.
Отже, подовжу своє припущення, що почуття майбутнього пов’язано зі здатністю витримуватиневизначеність. Це означає не прагнути вносити повну ясність у мислення, не прагнути любою ціною знаходити пояснення усім фактам — і в цьому допомагає здатність до контейнерування почуттів. Це не означає ігнорування сприйняття дійсності, а означає можливість трансформування їх в якусь фігуративну форму - це якби надати форму своїм переживанням та уявити тим самим свій стан. Це і є відтворення крихкої перехідної області між немислимим та мислимим. Такий спосіб уявляти реальність домінує у довербальний період життя, до зустрічі з мовним порядком.
Невизначеність має темпоральний вимір, це час дрейф від одного ілюзорного стана визначеності до іншого нового ілюзорного стану визначеності, дрейф від малої визначеності до більшої. В цьому русі нам потрібен свідок нашого існування, як той, хто може відчути та побачити зі сторони, що вчора ми були в стані більшої невизначеності, чім сьогодні, нам потрібен свідок того, що малі зміни існують, це надасть можливість витримувати тривогу, яка захоплює нас.
Сучасна культура породжує або героя дії або героя бездіяльності у відповідь на запити реальності. Сучасний суб’єкт відчуває безсилля вплинути на реальність, або відповідає постійною дією. Витримувати невизначеність - може в цьому сенсу означати витримувати поклик до дії у відповідь на події реальності, але не відмовлятися від дії взагалі. Нам потрібен час і хтось, хто виконує роль свідка — цей свідок нібито знає про минуле якого вже нема, та знає, що майбутнє існує. Цю функцію свідка може виконувати хтось індивідуальний, колективний, або щось, що виконує функції контейнерування, наприклад, творчі акти.
Хотіла би для проілюструвати свої роздуми зверненням до творчості американського художника реаліста Ендрю Уайта, який творив в епоху розквіту нефігуративного мистецтва, що само по собі було контрверсійно з його боку. Помер цей художник у 2009 році.
Після Другоі Світової війни деякі художники, використовували візуальні образи для того, щоб відтворити спустошений ландшафт. Можно припустити, що картини Вайта із навколишніми пейзажами були опосердковані відчуттям спустошення Другою світовою війною.
Мені здається, що цей художник, у своїх роботах хоче вирватися зі статики вічної втрати та відсутністі, вирватися з білою порожнечі, (нагадаю, що призвіще художника Вайт). І в його роботах з’являється лише натяк на майбутнє, і цей натяк стосується окремих деталей, малих змін. Він шукав магію та потяг у простих речах. В незнайомих речах шукав знайоме, а в знайомих - незнайоме. Може це єдиний спосіб витримувати життя, не відмовляючись в патологічний спосіб від втраченого і тим самим подовжуючи подальші пошуки задоволення.
Підсумую: психоаналітичний погляд на майбутнє підкреслює, що почуття майбутнього пов’язано з реалізацією декількох важливих функцій:
1. Це материнска функція на рівні інвестування матір’ю своєї дитини як живої, цікавої. Такі відносини пробуджують потяги дитини, а мати стає таким об’єктом, який гарантує життя потягів та логіку бажання. Це розповсюджується на живе мислення, на фантазування. Досвід війни демонструє випробування каcтрацією, якої в житті не минути. Війна стикає нас з виміром смерті, це як посил про кастрацію, який ми всі отримали: хтось в реальності, втративши близьких, домівки чи цілісність тіла, а хтось втратив символічне місце. Це як: не всі помруть зараз, але торкнеться кастрація всіх. Якість посилу про кастрацію, який отримують діти завжди від материнської фігури. І в цьому посилу ховається або наше відчуття майбутнього, або посил, що майбутнього нема.
2. Це батьківська функція, яка гарантує символічне місце дитини у соціальних зв’зках та існування символічного порядку.
Досвід війни, як і будь-який травматичний досвід стикає саме нас з втратою материнської турботи та батьківського порядку. Війна відлучила усіх нас і психоаналітиків, і аналізантів різко, насильно, травматично від нашого гарного досвіду, який у післядії мислиться як втрата гарантованої реальності.