Поиск
  • Helga

Регресія, цікавість і відкриття об’єкта. Розмарі Девіс

Переклад з англ. Павловська Ольга: психоаналітик, клінічний психолог


Я зацікавилась терапевтичною регресією під час аналізу пацієнта, який, як я зрозуміла, знаходився саме в стані регресії, а не в стані “психічного притулку”, як деякі його називають. Дослідні пошуки нагадали мені старі баталії, які точилися під час Controversial Discussions (Кинг & Стайнер, 1991). Тоді, наприклад, Ернест Джонс визнав це поняття потенційно вибуховонебезпечним, «провокоційним». Проблему цього терміну так і не вирішили ні шанувальники «виховної регресії», ні шанувальники «психичних притулків». Але те, що Віннікотт пов’язує регресію з первинним нарцисизмом, дає можливість забезпечити надійне теоретичне обгрунтування техніці, котра визнає терапевтичну цінність регресії, і водночас уникнути пастки неспроможності звертати увагу на деструктивність, властиву відкриттю інакшості об’єкта.


Не врахувавши можливість виникнення регресії пацієнта, ми не зможемо приступити до аналізу. Мені здається, що коли ми зіштовхуємось з пацієнтами, які знаходяться в довготривалій регресії, а не з тими, хто може короткочасно регресувати під час аналізу, що властиво кожному аналізу, ми в сучасній психоаналітичній культурі не знаємо як творчо працювати з пацієнтом у такому стані. Попередні дискусії про терапевтичну регресію зав’язли в проблемах, які зводяться до порушень у техніці: фізичний контакт з пацієнтом під час сеансів, або розкриття аналітика. Можливо, саме в відповідь на це скоротилося обговорення центральної ролі регресії в клінічній практиці. Схоже, це характерна риса психоаналітичних дебатів у Британії. Навпаки до цього, у 1997 році Американська Психоаналітична Асоціація обговорювала цю тему з заголовком: «Терапевтична регресія: суттєвий клінічний стан, чи ятрогенний феномен?» (Голдберг, 1999).


Терапевтична регресія має відоме походження. Для Фройда поняття регресії було центральною концепцією психоаналізу. Він виклав тройну теорію регресії: топографічну, темпоральну та формальну. (1900). Він стверджував, що перенесення «як найбільш делікатний інструмент», є клінічним проявом регресії (1912). У контексті терапевтичної регресії Фройд радив «не нехтувати регресією в аналітичній техниці». Під час суперечки з Юнгом він звертав увагу, що таке нехтування рівносильне небезпечному «науковому регресу» (1914). У 1936 році Кріс описав «регресію на службі Я». Але сама робота Віннікотта (1974) найбільш суттєво пов’язана з концепцією регресії. І в теоретичному, і в клінічому вимірі він віддавав перевагу ролі «регресії до залежності», як він це назвав.


Біон узагальнив різні погляди на регресію в своїх досить суперечливих «Роздумах 1960 року» (1992) про те, чому люди можуть думати, що він не кляйніанец. Він писав: «Віннікотт каже, що пацієнту потрібно регресувати; Мелані Кляйн каже, що вони не повинні; я кажу, що вони регресовані». Болас (1987) описував клінічну феноменологію регресії до простої залежності та «породжуючий регресивний процес». Відповідно до Біона, він стверджував, що аналітична структура «запрошує до регресії», тому ipso facto багато пацієнтів регресують. Стюарт (1992) підсумував цю позицію наступним чином: «регресія діє як союзник терапевтичного прогресу».


Зараз ми, мабуть, менш схильні до відкритої суперечки, але все ж залишається неявний прояв відторгнення клінічної концепції регресії. Дебати обертаються навколо хибної дихотомії між тими, хто стверджує, що регресію потрібно заохочувати, та тими, хто стверджує, що вона рівносильна вилученню психічних інвестицій: це «діалог глухих», як це описує Грін (1986). Брітон (1998), наприклад, вважає, що “регресія” вже залишила наш психоаналітичний словник. Справді, в словнику кляйніанських термінів Хіншелвуда немає статті про регресію. Брітон воліє, щоб ми залишили термін «регресія» для опису відступу в патологічну організацію, яка «повторює минуле та уникає майбутнього». Однак, я думаю, що стан регресії забезпечує уникнення майбутнього тільки тоді, коли ми, як аналітики, невзмозі розпізнати терапевтичний потенціал регресивного мислення, при якому пацієнт більш охоче відмовляється від несвідомих секретів. Якщо ми скористаємось фройдовським поняттям «формальної» регресії, то побачимо як у регресивному стані первинний процес, мова несвідомого, витискає вторинний процес: місце структурованого мислення займають більш примітивні способи вираження та репрезентації.


Дозвольте мені пояснити вищесказане, надавши опис епізоду аналізу пацієнта, який регресував в аналізі.


Стівен


Коли Стівен розпочав свій аналіз, я припустила, що він може впасти в депресію, коли аналітична робота торкнеться деяких його захисних структур. Його історія вказувала на існування в ньому сильно зарядженних едипальних почуттів до холодного, вимогливого та принижуючого батька та нарцисичної матері, яку він описував як «солодшу за найсолодший чай». Однак, я не передбачила регресію, яка властива першим рокам аналізу.


На другому сеансі Стівен розповів про сон, який як і усі перші сновидіння, став визначальним у його аналізі. Йому наснилося, що він бачить викинутий на берег фрегат і розуміє, що його не візьмуть на борт, бо там хворі люди. Ми з ним побачили в цьому ясне уявлення про його занепокоєння з приводу початку аналізу, бо він буде вимушений стикнутися зі своїми власними хворими та жахаючими внутрішніми об’єктами. Він боявся, що притаманний йому захист «заціпеніння» буде зруйнований, тому він сприйняв цікавість до його внутрішнього життя як небезпеку.


У перщі місяці аналізу Стівен часто плакав та мовчав. Він прокоментував: «Кожен раз, коли я думаю про розмову з вами, мені хочеться плакати». У нього була скупа промова, за його власними словами він відчував, що «заблукав у лісі і не знає шляху назад». Під час перерв аналізу він відчував себе абсолютно пригніченним, йому було важко отямитися. У той самий час, хоч він і піддався регресії в аналізі, у житті він зміг завершити своє професійне навчання та розлучитися.


Наприкінці першого року аналізу, він сказав мені: “Я заінтригований вами». Інтрига стосувалася еротичного елементу відносин і його бажання мене критикувати. Не дивлячись, на те, що він знав про аналітичні відносини, він особливо критично ставився до дотримання сетінгу: йому не подобалась відсутність зорового контакту, і він критикував незначні порушення часу сетінгу. Йому не подобалось бачити інших пацієнтів, і він наполегливо намагався переконати мене змінити розклад роботи. Коли він скаржився мені на все це, то потім жахався наслідків своєї промови: це було проявом жорстких заборон його батька, які не допускали цікавості та суперницьких почуттів хлопчика.


Тиша та нерішучість продовжувалися. Якось на початку сеансу на другому році аналізу, він повідомив: «Вчора я був дуже схвильован. На якусь мить, коли я йшов з сеансу, я вирішив простежити за вами крізь двері, коли почув, що ви входите в свій дім, я подумав, що зроблю щось жахливе або зі мною станеться щось жахливе». Він міркував над цим лякаючим образом, який нагадав йому про те, як у дитинстві його батько вигукував до нього короткі різкі слова і він сипався: «маленька дитинка, перетворена на піщинку ... але я також знаю [згадуючи сон, якій він розповів напередодні], що я можу бути шкідливим і руйнівним».


Це був поворотний момент його аналізу: його налякала думка про переслідування мене. Коли подумки він пройшов крізь двері в мій розум, він занепокоївся, чи засмутить це мене, чи постраждаю я від його агресивного вторгнення? Асоціації наштовхнули його на думку «щось принципово не так було в стосунках моїх батьків». Я думаю, що він цікавився батьківськими об’єктами, але з їх боку його зацікавлення зустрілося з дуже вбивчими почуттями. Здавалося, що його батьки протягом всього його ранішнього дитинства були в сварці. Стівен був вже підлітком, коли їх обман розкрився, тоді в них народилася ще одна дитина.


Стівен поступово вийшов зі стану регресії та дозволив собі стикнутися з агресією і лібідинальними прагненнями, притаманними цікавості та відкриттю мене як окремого об’єкта. Він відчував себе атакованим вбивчим едіпальним почуттям і розповів сон про фільм «Чужий», в якому з тіла героїні вилазить жахливий монстр. Він описував своє бажання зменшити небезпеку, заручившись допомогою “мисливців за привидами”.


Регресія і відкриття об’єкта


Вийшовши зі стану регресії, Стівен стикнувся з тим, що я є окремий від нього об’єкт. Я думаю, що протягом багатьох місяців я сприймалася їм нічим не більше як нарцисичне подовження його власного розуму. Але, що особливо важливо, це визнання відкрило йому небезпеку відокремленості. Чи буде хтось з нас пошкодженим? Цей клінічний момент ілюструє те, що я вважаю одним із основних постулатів Фройда: “Протилежності між суб’єктивним і об’єктивним не існує з самого початку” (1925).


Те, як ми концептуалізуємо природу відкриття нашої власної суб’єктивності та існування іншої, як мені здається, і визначає нашу практику. Саме це знаходиться в центрі поняття «використання об’єкта», де складність винесення суб’єкта за межі сфери свого всемогутнього контролю визначає вирішальний етап розвитку.


У цьому контексті робота Віннікотта про первинний нарцисизм та його клінічний прояв у регресії пропонує технічну теорію, орієнтовану на визнання нашої суб’єктивності: цікавість і відкриття об’єкта займають у ній центральне місце. Він писав: «При первинному нарцисизмі середовище утримує індивідума, і одночасно індивідум не знає оточуючого середовища і знаходиться в ньому». (Віннікотт, 1974).


Отже, тут клінічний стан регресії дорівнює первинному нарцисизму. Зв’язок регресії з первинним нарцисизмом кардинально відрізняє деяких авторів від інших. Балінт, як основний представник теорії терапевтичної регресії, не погоджується з ідеєю про первинний нарцисизм, віддаючи перевагу первинній любові. Визначення поняття первинної любові припускає існування відносин, істотно відмінних від індивідума, який «не визнає ніякого середовища».


Теоретично це дуже спірна тема. Однак, на мій погляд, концепція первинного нарцисизма являє собою корисний клінічний описовий інструмент. Це нагадує нам про примітивний, недиференційований безмовний стан, який може характеризувати аналітичну зустріч у певні моменти. Сучасні дані визнають існування об’єкта в ранньому віці, що підтверджує достовірність психоаналітичного погляду про поведінку пошуку об’єкта інстинктивного задоволення, але ций погляд не повністю прояснює детальну феноменологію внутрішнього стану немовля. Як підкреслював Грін (2002),

ці спостереження мають зв’язок з поведінкою: ми ще не знаємо, що відбувається в голові немовля.... Реакції дитини на первинний об’єкт... не доводьте, що дитина може переживати ситуації як окрема сутність у відносинах з іншою окремою сутністю.


Справді, в іншій психоаналітичній школі була підтримана ідея збереження поняття первинного нарцисизму в переоцінці Фреда Пайна (2004) роботи М. Малер про “симбіотичну фазу”. Він пропонує поняття “симбіотичні моменти”. Лапланш та Понталіс (1973) припустили, що це поняття в зв’язку з первинним нарцисизмом позначає «моменти розвитку». У роботі про лікування в психоаналізі Жибо (2004) розглядав первинний нарцисизм і нарцисичну регресію як «головну пружину аналітичного матеріалу».


Клінічна теорія, якщо вона враховує концепцію первинного нарцисизму, буде, таким чином, потребувати роз’яснення: що відбувається в точці переходу між галюцинаторним задовленням і залежністю від зовнішнього об’єкту. У 1915 році зосередженість Фройда на вісі “внутрішнє — зовнішнє” спонукала його прийняти існування агресії, властивої виявленню об’єкта в зовнішньому світі. «Коли в стані первинного нарцисизму з’являється об’єкт, тоді і протилежність “любов-ненавість” досягає свого розвитку» (Фройд, 1915). Ми знаємо його відоме ствердження, що ненависть, як відношення/ставлення до об’єктів старше за любов» (там же). Однак, часто? не цитують далі: «…..це відбувається через первинну нарцисичну відмову Я від зовнішнього світу з його подразниками» (там же). Зрозуміло, що тут центральним є постулат Фройда про ненависть, яку нарцисичне Я випромінює на те, що не є Я (не-Я)». Слідом за Фройдом Віннікотт (1969) стверджував факт неминучості агресії при відкритті об’єкту:

….суб’єкт створює об’єкт у сенсі знаходження самого зовнішнього, і слід додати, що, цей досвід залежить від здатності об’єкту виживати..... Якщо ці питання постають в аналізі, то аналітик, аналітична техніка та аналітичне середовище виживають, або не виживають під впливом деструктивних атак пацієнта. Без досвіду максимальної руйнівності …. суб’єкт ніколи не помістить аналітика зовні, і, як наслідок, не зможе отримати іншого досвіду, крім самоаналізу, використовуючи аналітика як проекцію частини себе.


Від аналітика потрібно пережити атаки суб’єкта, плекати цікавість і відкриття об’єкта, а не заохочувати проективне несприйняття інакшості об’єкта. Віннікотт проводить важливу відмінність між тими, хто стверджує, що проективні механізми створюють зовнішню реальність, і власною точкою зору, згідно якої

проективні механізми допомагають спостерігати за тим, що є, але вони не є причиной, чому об’єкт існує ..... ортодоксальна психоаналітична теорія ….. схильна міркувати про зовнішню реальність тільки з точки зору індивідуальних проективних механізмів.

Він продовжує стверджувати в контексті принципа реальності, що деструктивні відчуття присутні, коли об’єкт відрізняється. Подібна концептуалізація вказує на ризик вибуху деструктивних фантазій по мірі того, як паціент виходить з регресивного стану, поміщаючи аналітичний об’єкт за межі себе. Коли Стівен визнав мене з моїми власними думками, визнав моє життя по іншу сторону двері - ми опинилися в небезпеці.


Принцип реальності перериває первинний нарцисизм. Принцип реальності вводить цезуру: суб’єкт більше не може жити тільки галюцинаторними задоволеннями. Це є центральним елементом нашої клінічної чутливості. Саме в момент розриву ми можемо відкрити разом з нашим пацієнтом природу його внутрішнього світу. Практичний виклик з’явиться, коли суб’єкт на якусь мить помітить, що існує щось, з чим він не погоджується. Аналітик переживається як репрезентація світу «інакшості», так мовити, «переривник». Під час унікально довгого стану залежності людського немовля стається неминуча втрата та переривання: немовля стикається з уявленням про відокремленого іншого, який пропонує груди або відмовляється. Фройд (1923), піддавшись платонічному пориву, написав: «дитина ніколи не оговтається від болі втрати материнських грудей».


Відсутність підживлює досліди та рухає цікавістю - це є центральної ідеєю в психоаналізі. Саме переривання зв’язку з уявними невичерпними грудями ініціює пошуки немовля: переривання стану первинного нарцисизму. Я припускаю, що регресивний стан переривається, тоді, коли руйнуються первинні нарцисичні моменти, а саме визнанням залежності в анализі: це може бути моментом або життя, або смерті. Розенфельд (1987) розмірковував:

Коли він стикається з реальністю залежності від аналітика . . [паціент] воліє померти, бути неіснуючим, заперечувати факт свого народження.... Деякі з цих пацієнтів впадають у сильну депресію та схильні до суіциду.


Якщо припустити, що регресивний стан являє собою патологічну абстиненцію, тоді невдачею є інтерпретація регресії як атаки на аналіз. Слідом за Фройдом, я стверджую, що ненависть знаходить своє вираження, коли пацієнт саме виходить з регресії, а не регресія є патологічним відступом як наслідок ненависті. Деструктивність безперечно існує тому, що суб’єкт визнає присутність окремого іншого. Однак, це більш самозберігаюча агресія, ніж смертельна заздрісна агресія, яка, можливо, виникає при інтерпретації регресивного стану як атаки на аналітичну роботу, як патологічного відступу.


Я зупинюсь на певному моменті аналізу Стівена. Коли він уявив, як піде за мною в дім, стираючи стіну між аналітичним простіром і моїм домом, як увійде крізь двері до мого розуму, я думаю, що саме це і зруйнувало його регресію, яка супроводжувала перші роки аналізу, бо зіткнуло його з непідвладним йому об’єктом: саме це викликало тяжкі деструктивні почуття. Стівену знадобилася стійкість з моєї сторони, щоб протистояти цьому психічному руху. Стійкість можливо досягти, не вдаючись до техніки, що ігнорує деструктивність, властиву відкриттю інакшості об'єкта. Я думаю, що це визнання допомагає аналітику вижити без відплати: бути об’єктом для іншого дня. У клінічній роботі аналітик стає регулятором регресії через творче, сприятливе ставлення/відношення, а не через порушення сетінгу. Мені здається, що ми можемо зберігти нашу аналітичну позицію і дотримуватись стриманості, не відмовляючись від того, що регресія є можливим та інтерпретуємим станом. Аналітична позиція перевіряється не тільки під час регресії, але і по мірі того, як паціент виявляє раніше «невідоме середовище», як його описував Віннікотт. Стівен стикнувся з цим «невідомим середовищем», з «зовнішнім світом з його «надлишком стимулів». Це середовище - тріадний світ едіпальної небезпеки, яку він уявляв, перетинаючи поріг з консультаційного кабінету до мого дому: чи буде він вбитий, чи буде вбивцею, або, можливо, з’явиться щось доброзичливе та обмежуюче третє? Ця частина його аналізу дійсно характеризувалася появою насильницьких образів.


Я думаю, що більш активна інтерпретаційна техніка, спрямована на те, щоб вивести Стівена з регресії в перші місяці аналізу, могла б пришвидшити патологічний психічний відступ або передчасне переривання лікування: регресія тоді не стала б мутативною. Думаю, що мій технічний підхід був виправдан тим, що Стівену вдалося прийти до тями та розповісти дещо зі своєї історії, що було раніше втрачено. Таким чином, він зміг розпочати те, що Левальд (1960) описав як одну з цілей психоаналізу: відновлення в пацієнта відчуття історичності шляхом «перетворення привидів на предків».


Сприйнятливість до досвіду регресії забезпечує контекст, в якому можна проаналізувати деструктивність, притаманну відкриттю об’єкта. Сандлер (1993) припустив, що також може існувати “контрольований” тип регресії, який виникає в аналітика, який ідентифікує себе з пацієнтом. Подібно до того, як пацієнт повинен віддатися асоціативному шляху, ідентифікуючи себе з аналітиком, так, аналітик піддається свого роду паралельній регресії. Подібним чином Парсонс (2005) у своєму обговоренні формальної регресії пише: «Аналітикам може знадобитися супроводжувати своїх пацієнтів у цій області, відмовляючись від словесних репрезентацій та логічних зв’язків між ними». Ботелла та Ботелла (2005) звертають нашу увагу на цю «взаємну регресію... інклюзивний рух як подвійна первинна ідентифікація, що діє одночасно на обох партнерів на сесії». Сандлер порівняв такий вид взаємної регресії з певним використанням проективної ідентифікації як контрпереносних маркерів. Я хотіла б розглянути два елементи, які ілюструються цією технічною концептуалізацією аналітичного ставлення до регресованого пацієнта: по-перше, цікавість, і, по-друге, те, що я називаю дефіцитом афективної мови.


Цікавість


Здавалося, на першій погляд, Стівен цікавився собою, але його перший сон про викинутий на берег фрегат, на який не можна було піднятися через страх перед тим, з чим на ньому можна було б зіткнутися, вказувало на занепокоєння зайти занадто далеко. Якою б важкою не була патологія, пацієнти, що приходять до психоаналітика, все ж зберігають щось від почуття цікавості. Їм може бути просто цікаво побачити «психолога» в реальному житті, але, швидше за все, вони зацікавлені в собі та своєму скрутному становищі. Цікавість варіюється від свідомого визнання цікавості до себе, до несвідомого повідомлення про цікавість до себе в спроектованій формі.


Спіліус (1992) нагадує нам про центральну роль цікавості та крихкість її підтримання. У своїй дискусії зі Стайнером (1994) про диференціацію аналітико-центрованих та пацієнто-центрованих інтерпретацій, вона пише, що аналітико-центрована інтерпретація передбачає існування менш звинувачувального світу

. . . що сприяє розвитку допитливості, підвищеної здатності переносити втрати та усвідомлення того, що інші люди відокремлені від вас самих, але мають розум, принципово подібний до вашого, навіть якщо вони можуть мати інші думки.


В аналітичному контексті суб’єкт, виникаючи з первинної нарцисичної оболонки, стикається не просто з проективною сутністю самого себе, а з іншим, хто має «інші думки», хто є самостійною сутністю. Спіліус звертає нашу увагу на те, що «світ звинувачення», в якому часто живе пацієнт, протистоїть світу звичайної цікавості. В аналітичній ситуації іноді виникає запаморочливе відображення цього світу звинувачень, яке охоплює і пацієнта, і аналітика. Це може затоплювати психоаналітичний дискурс і бути захистом від звинувачень у неспроможності бачити агресію та деструктивність у матеріалі пацієнта.


Допитливість є частиною фундаментальної концепції психоаналізу: епістемологічного інстинкту, пошуку знання. Це та цікавість, яку Фройд демонстрував у своїй роботі: цікаво почути «спогади» істериків у 1895 році, і все ще цікаво у 1939 році в його останніх роботах розгледіти масштаби, або межі психоаналізу. Фройд припустив цікавість у всіх нас і вважав патологією саме її відсутність. Можемо згадати чудовий приклад дослідження маленького Ганса про своє тіло по відношенню до матері, батька та новонародженої сестри. І, звичайно, це епістемологічний потяг, який запускає наші власні постійні дослідження того, як виникає наше «Я». Дитяча цікавість і пошуки переплітаються з істотним екзистенційним становищем: звідки я взявся? Це питання зіштовхує дитину з батьківською парою, з первинною сценою, з тим союзом відмінностей, який ще більше попереджає її про існування середовища за межами стану незнання первинного нарцисизму. Первинна сцена в усіх її фантазматичних формах є екраном, на який випромінюються всілякі проекції та ідентифікації. Важливо те, що едіпова цікавість дитини пригнічується, коли бажання зустрічається із забороною: цікавість може стимулювати небезпечні відкриття. Можемо згадати, що коли Стівен розмірковував про свій страх перед власною цікавістю до мене, він усвідомив «щось принципово не так у стосунках моїх батьків».


У нашій власній практиці занепокоєння з приводу нашої техніки іноді суперечить прагненню до природної цікавості: надмірне психоаналітичне Над-Я заважає нам ризикувати, порушує непривабливі для нього зв’язки. Як писав Понталіс (1981), це наче «в сучасному психоаналізі індивід захоплений системою іншого». Грін (1986) наводить подібну думку, коли пише про:

ув'язнення в інтерпретаційних матрицях, які перекладають невідоме у вже відоме і виявляються невідповідними для способу відношення, в якому аналізується пацієнт, може сприяти еволюції, завдяки терпимості аналітика до регресивних потреб пацієнта, завдяки відмові закріпити досвід у формі, яка обмежує свободу руху в його психічному функціонуванні.


Отже, це далеко від думки про те, що пацієнту потрібно виявити аналітика в поки що невідомому середовищі, де пацієнт може опинитися в пастці лабіринту інтерпретацій, які можуть відвернути цікавість, а не сприяти вільному асоціативному процесу та мутаційним аналітичним зусиллям. Сучасні суперечки в нашій інтерпретаційній теорії відображають суперечливі зауваження Фройда щодо, наприклад, інтерпретації перенесення. У своїх відомих працях про техніку він пише, що «кожен конфлікт потрібно вирішувати в перенесенні» (1912). Потім він пише: «поки комунікація та ідеї пацієнта відбуваються без перешкод, тему перенесення слід залишати недоторканою» (1913, орігінал курсиву). Постуляція ненав'язливого перенесення, на мій погляд, лежить в основі опису Віннікоттом його техніки:

лише в останні роки я навчився чекати й чекати природної еволюції перенесення, що виникає через зростаючу довіру пацієнта до психоаналітичної техніки та обстановки, та уникнути порушення цього природного процесу шляхом інтерпретацій. . . . Якби ми тільки могли почекати, пацієнт прийде до розуміння творчо. . . Я думаю, що я інтерпретую переважно, щоб дати пацієнту зрозуміти межі мого розуміння. Принцип полягає в тому, що відповіді має пацієнт і тільки пацієнт.

(1969)


Іноді здається, що в нашому дискурсі, де є привілейований слухач, менше уваги приділяється збудженню відкриття і більше уваги упередженій думці про пацієнта як саботажника. І все це, незважаючи на повагу до рекомендації Біона, що ми повинні підходити до сеансу «без пам’яті та бажання»: заборона, яка майже втратила сенс у своєму виснажливому повторенні. Я думаю, що можливо, наприклад, без самовикривання інтерсуб’єктивістів, визнати, що цікавість аналізанта про його аналітика можна інтерпретувати як творчу та генеруючу, а не як зловісну та нав’язливу. Особливо це проявляється в нашому ставленні до запитів аналізанта до свого аналітика. Ми повинні дотримуватись балансу між збереженням нашої нейтральної, абстинентної позиції та визнанням того, що ці дослідження багато свідчать про внутрішній світ пацієнта через проекцію та ідентифікацію. Фішер (2006) описує неминучу напруженість між питаннями, які підтримують цікавість, породжуючи більше запитань у порівнянні з відповідями, які виключають подальше розслідування. Він розширює роздуми Біона про цікавість і постулює потяг до цікавості, пов'язаний із встановленням принципу реальності. Він робить висновок, що

Це [допитливість], безсумнівно, є сутністю психоаналізу, відкриття аналітика емоційному досвіду бажання пізнати пацієнта, таким чином робить можливим інтеріоризацію пацієнтом цих відносин, інтеріоризацію бажання та можливості пізнати себе.


Огден (2004) спеціально розглядає хвилююче питання про цікавість пацієнта до аналітика. Він стверджує, що для того, щоб аналітик брав участь у процесі знайомства з пацієнтом, він повинен його впізнати. Він критично ставиться до думки, що пацієнт не може по-справжньому «знати» свого аналітика, тому що він не знає, що відбувається поза аналізом. На думку Огдена, ця ідея є хибною,

оскільки вона недостатньо враховує той факт, що життєвий досвід аналітика як всередині, так і за його межами є значущим, і досвід дійсно змінює того, хто є аналітиком. Зміна в бутті психоаналітика є невисловлена, але її присутність відчутна в аналізі.


Стівен проілюстрував страх перед власною цікавістю, коли він описав, як його охопила паніка в книгарні при зустрічі жінки за стопкою книг. Він хотів розгледіти її краще, але боявся, що помітять його зацікавленість. Він пов’язав це із зустріччю раніше в той день, коли описував «свербіння» щось сказати, але хвилювався, що якщо він все-таки скаже, його «пристрасть» та «агресія» виявляться. Він погодився з тим, що страх говорити та інтенсивність його бажання бачити «книжкову» жінку - його аналітика, наражає його і мене на тривожні лібідинальні та агресивні почуття.


Дефіцит мови афекту


На завершення я хотіла б розглянути ще одну проблему в аналітичній техніці, яка іноді виникає при лікуванні регресивного пацієнта. У згаданій вище клінічній віньєтці, Стівен був вражений інтенсивністю афекту, коли він розмірковував про страх перед тим, чому він може піддати себе, якщо пройде за мною через двері. У момент афективного контакту регресивний стан був порушений. Він виявив, що його охоплює потужний афект, і відновлення рівноваги вимагало важкої аналітичної роботи. Пацієнт із регресією вимагає від нас розпізнавати, коли потрібно утримуватися, а коли наполягати. Коли пацієнт починає виявляти об’єкт, який чекав, слова для опису повернення цих афектів є вирішальним засобом аналізу. Справді, розпізнавання афективного «Я» зіштовхує суб’єкта з думкою про іншого: «Афект є прозрінням іншого для суб’єкта» (Грін, 1999). Це може створити певний виклик. Формулювання афекту може викликати у пацієнта відчуття дефіциту. Психічне виживання пацієнта може залежати від заперечення існування іншого, який може викликати нестерпні почуття. Виникає постійна загроза в лікуванні, коли аналітик намагається допомогти пацієнту зацікавитися його внутрішнім світом і озвучити його афективний стан.


На мою думку, цей афективний вимір є особливо проблематичним, оскільки пацієнт стикається з жорстоким розривом. Прискіплива увага аналітика до афективного стану в контрперенесенні контрастує і конфліктує з розгубленим виходом пацієнта в світ «інакшості», який викликає інтенсивні афекти. Стівен досить гостро описав це мені, коли він прогресував у лікуванні і почав стосунки з жінкою. Він повернувся до мовчазного стану і поскаржився мені на відчуття дефіциту: «І у вас, і в неї є мова, яку я не можу використовувати». Це може дати йому відчуття, що моя емоційна плавність, як він це бачить, узурпує його почуття емоційної свободи, так само як мати узурпувала його ранній досвід, коли не могла випустити його з свого поля зору.


Сучасна психоаналітична техніка справедливо зосереджується на необхідності звертати увагу на наше афективне відлуння матеріалу пацієнтів і нашу інтерпретаційну реакцію. Зазвичай стверджується, що розпізнавання афективного вмісту в аналітичному середовищі необхідно перед інтерпретацією (наприклад, Чусед, 19961; Фонаги & Таргет, 1995, Розенфельд, 1987). Отже, в той час як аналітик навчений пам’ятати про свій афективний стан і його значення в контрперенесенні, пацієнт може бути повністю скомпрометований своїм афективним світом. Хайманн (1960) у своєму знаменитому переформулюванні поняття контрперенесення закликає нас підтримувати наш емоційний стан:

що відрізняє ці стосунки від інших, це не наявність почуттів в одного партнера, пацієнта, і їх відсутність в іншого, аналітика, а ступінь почуттів, які переживає аналітик, і те, як він використовує ці почуття. . . [і його здатність] підтримувати свої почуття, а не розряджати їх, як пацієнт.


Але пацієнт може позбавлятися важких афектів, які можуть попередити його про жахливу можливість існування окремого іншого. Таким чином, здатність аналітика рефлексувати та вербалізувати свій власний емоційний досвід, хоча і необхідна з технічної точки зору, може також підсилювати відчуття ізоляції пацієнта. Аналітик, який привертає увагу пацієнта до цих почуттів підкреслює присутність розуму, підкреслює присутність аналітика, який не повинен підкорюватися пацієнтом, а думає і відчуває сам. Спостереження пацієнта за спробою аналітика впоратися з цими дуже зарядженими моментами може бути мутаційним, але пацієнт також може відчувати загрозу через припущення про більш витончений психічний діапазон, який він із заздрістю спостерігає в свого аналітика. Макдугал (1989) запитує: «Як ми можемо дати життя тим, хто просить лише про те, щоб ми допомогли їм зберегти їх тюремні стіни - емоційні реакції на самих себе?».


Висновок


Регресія в клінічних умовах характеризується, з мого досвіду, дуже насиченою афективною зустріччю, яку важко передати словами, але вона потребує супроводу. Я вважаю, що цей стан, у певному сенсі, є поверненням до попереднього «замороженого досвіду» (Віннікотт, 1954). Але з іншого боку, це абсолютно новий досвід для пацієнта, який ризикнув дати про себе знати в цьому нарцисично вразливому стані. У цьому формулюванні, де є домінування в мисленні первинного процесу, потенціал змін може бути більшим, оскільки захисти руйнуються і доступ до несвідомого матеріалу може бути розширений. Я думаю, що якщо ми зможемо підтримувати структуровану аналітичну позицію в нашій клінічній практиці, пацієнтам, які перебувають у стані регресії, можна допомогти психічно впорядкувати та перевпорядкувати свої внутрішні об’єкти таким чином, щоб вони могли переносити неминуче усвідомлення відокремленості. Таким чином, регрес — це не знерухомлений, атрофований стан, як припускають критики цього поняття, а неминучий і мутативний аспект багатьох досить хороших аналізів.


Література:

Balint, M. (1968). The Basic Fault. London: Tavistock.

Bion, W. (1992). Cogitations. London: Karnac.

Bollas, C. (1987). The Shadow of the Object. London: Free Association.

Botella, C., & Botella, S. (2005). The Work of Psychic Figurability. London: Routledge.

Britton, R. (1998). Belief and Imagination. London: Routledge.

Chused, J. (1996). The therapeutic action of psychoanalysis: abstinence and informative experiences. Journal of the American Psychoanalytic Association, 44: 1047–1071.

Fisher, J. V. (2006). The emotional experience of K. International Journal of Psychoanalysis, 87: 1221–1237.

Fonagy, P., & Target, M. (1995). Understanding the violent patient: the use of the body and the role of the father. International Journal of Psychoanalysis, 76: 487–501.

Freud, S. (1900a). The Interpretation of Dreams. S.E., 5. London: Hogarth.

Freud, S. (1912b). The dynamics of the transference.S.E.,12. London: Hogarth.

Freud, S. (1913c). On beginning the treatment.S.E.,12. London: Hogarth.

Freud, S. (1914d). On the History of the Psycho-Analytic Movement.S.E.,14.

London: Hogarth.

Freud, S. (1915c). Instincts and Their Vicissitudes.S.E.,14. London: Hogarth.

Freud, S. (1923b). The Ego and the Id.S.E.,19. London: Hogarth.

Freud, S. (1925h). On negation.S.E.,19. London: Hogarth.

Gibeault, A. (2004). Cure in psychoanalysis. Unpublished discussion paper.

Goldberg, S. (1999). Regression; essential clinical condition or iatrogenic phenomenon. Journal of the American Psychoanalytic Association,47: 1169–1178.

Green, A. (1986). On Private Madness. London: Karnac.

Green, A. (1999). The Fabric of Affect in the Psychoanalytic Discourse. London: Routledge.

Green, A. (2002). A dual conception of narcissism. Psychoanalytic Quarterly,71: 631–649.

Heimann, P. (1960). On counter-transference. In: M. Tonnesmann (Ed.),About Children and Children-No-Longer(pp. 73–79). London: Routledge, 1989.

King, P., & Steiner, R. (1991).The Freud–Klein Controversies. London: Routledge.

Kris, E. (1936). The psychology of caricature.International Journal of

Psychoanalysis, 17: 285–303.

Laplanche, J., & Pontalis, J.-B. (1973).The Language of Psychoanalysis. London: Hogarth.

Loewald, H. (1960). On the therapeutic action of psychoanalysis. In:Papers on Psychoanalysis. New Haven, CT: Yale University Press.

McDougall, J. (1989).Theatres of the Body. London: Free Association.

Ogden, T. (2004). This art of psychoanalysis.International Journal of Psychoanalysis,85: 857–877.

Parsons, M. (2005). Psychoanalysis, art, listening, looking, outwards, inwards. Unpublished paper presented at the British Psychoanalytic Society.

Pine, F. (2004). Mahler’s concepts revisited.Journal of the American Psychoanalytic Association,52(2): 511–533.

Pontalis, J.-B. (1981).Frontiers in Psycho-Analysis. London: Hogarth.

Rosenfeld, H. (1987).Impasse and Interpretation. London: Tavistock.

Sandler, J. (1992). Reflections on the developments of the theory of psychoanalytic technique.International Journal of Psychoanalysis,73: 189–198.

Sandler, J. (1993). On communication from patient to analyst.International Journal

of Psychoanalysis,74: 1097–1107.

Spillius, E. (1992). Discussion of Steiner’s paper. Presented at UCL Conference.

Steiner, J. (1994).Psychic Retreats. London: Routledge.

Stewart, H. (1992).Psychic Experience and Problems of Psychoanalytic Technique. London: Routledge.

Winnicott, D. W. (1969). Use of an object.International Journal of Psychoanalysis,50: 711–716.

Winnicott, D. W. (1974). Metapsychological and clinical aspects of regression. In:Through Paediatrics to Psychoanalysis (pp. 278–294). London: Hogarth.


Докладніше про спеціалізацію з клінічного психоаналізу "не-невротичні пацієнти"

https://psyclinic.org.ua/ #клінічний_психоаналіз_спеціалістам


254 просмотра0 комментариев

Недавние посты

Смотреть все